втомленість від життя

У якихось своїх єретичних роздумах я надто давно відійшов від стандартних відповідей. Я почав свій власний пошук. Лише потім я вирішив підтверджувати свої висновки з вчення Церкви. Може тому для мене такими важливими розмови зі своїми друзями, яких я вважаю справжніми Божими людьми. Я зрозумів, що справжня теологія, богослів'я обов'язково мають поєднуватися з реальним життям. Лише любов дає можливість оживати навіть тоді коли ти заплутався у своїх проблемах та пошуках. Що мені з того, як саме правильно, якщо за цими словами нічого не стоїть?
Я бачив надто багато людей, які хтіли мене вчити як жити. Я ж довіряю лише тим, кого люблю і хто мене любить. Чому так? Життя навчило мене, що єдиною формулою життя є любов. А не якісь знання, хай навіть вони будуть тричі правильні.
Я зовсім не виступаю проти якоїсь ієрархії. Тим більше проти церковної. Мені просто вона здається зовсім непотрібною. Я зовсім не відчуваю у собі якихось можливостей для того, щоб жити у ієрархічному суспільстві. Моя психіка просто не витримую від зіткнення з реальністю.
Я дивлюся на цей світ, переглядаю новини. І я відчуваю якусь мертвоту цього світу. За зовнішніми подіями, обставинами та святами, які влаштовує собі світ, я зовсім нічого не відчуваю. І мені здається, що там насправді нічого нема.
Люди вітають одне одного, не тому що люблять одне одного, а лише тому, що так випало що один з них керівник, а інший — його працівник. Нема тої радості від спілкування, прийняття одне одного. Є лише одна змушена обставинами мука від того, що приходиться спілкуватися.
Так для чого тоді цей світ викладає постійно ці фотографії про якісь події та звершення, якщо за ними нічого не стоїть. Я кожного ранку прокидаюся з відчуттям того, що прочитавши новини щось зміниться у моєму житті: прийде якась радість, зникнуть тривоги; — але нічого не відбувається. Я втратив вже давно віру в це, а тим більше я зневірився у всіх цих проявах, які постійно з'являються у інформаційному середовищі.
Саме тому я так сильно потребую любові. І лише вона мені здається вартісною для того, щоб заради неї жити і щось робити. А все інше здається мені навіть непотрібним. Якійсь сенс у всіх цих посадах, призначеннях, якщо вони усе одно зникнуть? Так, я розумію, що посада дає владу. Але так як я зовсім не прагну до влади, то яка мені там різниця хто що зайняв, і хто чим займається.
Мені просто не хочеться нічого читати. Я втомився від цього постійного очікування на зміни. Життя росте і розвивається. Я це б назвав би лінійною прогресію, стратегією життя. Людина росте, стає дорослою. Йде вчитися, потім отримує першу посаду, потім досягає певного рівня, а далі починається напрямок вниз. Давні греки говорили про вічну колісницю, про певний колообіг, циклічність. Святе Письмо навпаки говорить про якійсь ціленаправлений хід історії, про певне вічне існування. Але ось у чому проблема. Так і не було вирішено питання як саме воно має бути. Яким чином ми будемо існувати вічно. Цікаво, що Ісус про це нічого не говорить. Є лише деякі натяки. Тому для мене відправними пунктами у цих пошуках є саме пункт смерті, якої ніхто не може обминути. Я вважаю, що не маю права говорити про Воскресіння, воно здається мені лише гарною казкою, про яку я не можу повірити.
І нехай ці слова нікого не оманюють. Я вірю. Але віра для мене неможлива для того, щоб про неї говорити. Я волію лише говорити про певні речі. На це є свої причини, про які я не буду писати. Тому я зовсім не плутаю Воскресіння і саме життя. Віра це “речі невидимі”, а саме Воскресіння це така велика річ, про яку не мені куцому розумом писати. Я краще буду ходити в церкву, а там мені про це нехай говорить священик: він вчився, у нього є дар Святого Духа. Я ж просто хочу говорити про речі певні, і саме у цих речах я сподіваюся знайти ту зачіпку, яка і мене приведе до Бога. Я справді вірю, що розум може привести до Бога. Що людина настільки потребує Бога, що Бог є дуже близько до неї в силу Своєї Любові, що може Його бачити у повсякденному житті. Тим більше якщо мова йде про смерть та страждання.
Тому я волію писати про це. Мені хочеться знайти саме Бога у цьому. Для мене достатньою основою є Хрест Ісуса на якому Він висить. Ми шукаємо Бога десь далеко, поза межами нашого існування. А Бог прийшов до нас дуже близько, як співається у одній пісні “розділити працю й спеку”.
Але повернуся до того про що я почав писати. Смерть поставила усе під питання. Навіть так що наймудріші вчителі Закону перед приходом Спасителя поставили питання про сенс існування людини і знайшли негативну відповідь на це. Але і саме Воскресіння нічого не пояснило. Адже продовжують існувати страждання та смерть. І це дає деяким людям заперечувати сам факт діяльності Месії. А іншим просто можливість впадати у певний релігійний фанатизм і відкидати саму реальність, як неважливу. Ці останні просто чекають смерті, як якось останнього очищення. Але залишається питання про сенс нашого земного життя. Для чого ми тут? І не просто живемо, а і страждаємо. І за що я поважаю і люблю Святе Письмо, і визнаю його за Божу Книгу, бо вона не пояснює; вона вірить, вона сподівається, вона дивиться на Того, Хто Себе являє, але при цьому і постійно приховує.
Справжня віра полягає не в певних речах, а в Тому Хто нас любить.
Але дивно я знову почав з прозаїчних речей, а закінчив глобальними. Тому підсумую те про що писав. Наше життя насправді є якимось недорозумінням. І ця проблема зовсім не знімається нашими якимись філософськими роздумами чи теологічними думками, єдине чим воно вирішується — вірою в Того, Хто був мертвий, а тепер Воскрес і живе вічно.

втомленість від життяПублицистика

втомленість від життя
Публицистика