Как страшно порой, когда понимаешь,
Что стрелки часов безвозвратно идут,
И может напрасно ты жизнь проживаешь,
Бездумно проходишь земной свой маршрут.
Так стоит задуматься - правильно мы ли
Служенье Христово по жизни несем?!
Быть может, работу свою подзабыли,
Быть может, по плоти уже мы живём?!
Спасенье своё мы уже получили,
Но мы ведь спасеньем делиться должны.
И кем бы мы в этой жизни не были,
Мы нашему Господу очень нужны.
Так если поешь - о Господе пой ты,
А песни раз пишешь - о Нем ты пиши.
И даже свой дом для Него же построй ты,
И делай все в жизни как Он - от души.
Господь нам доверил так много и важно,
Чтоб волю Его мы могли понимать.
Так хочет наш Бог, чтоб мы вместе и каждый
Все, что Он доверил, могли исполнять.
Толчок Он нам даст и даст направленье,
Покажет дорогу, где нужно идти,
Источники даст, поддержит в движенье,
И силу в пути нам поможет найти.
Ведь если Господь нам сейчас доверяет,
Увидел Он что-то в тебе и во мне.
Так путь нас заданья Его не пугают -
Мы справиться с ними сможем вполне.
А Дух нам Святой непременно укажет,
Как деревом быть у источника вод.
И чем удобряться нам точно подскажет,
Чтоб дерево то приносило свой плод.
Так давайте не будем мы жить вхолостую,
Давайте мы будем себя расточать.
Пусть день ни один не проходит впустую,
Давайте же к Богу сердца привлекать!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
